Данило Судин, соціолог

Як бідним країнам наздогнати багаті?
Карл Маркс у ХІХ ст. дав просту відповідь. Крах СРСР засвідчив, що пророцтво Маркса виявилося хибним у тій частині, де комунізм є фінальною точкою економічного розвитку. Але першопочаткове питання залишилося відкритим: як бідним країнам наздогнати багаті?

Промислово розвиненіша країна показує менш розвиненій країні лише картину її власної будучини (Карл Маркс. Капітал. Том І)

[Оригінал публікації – Міжнародний інтелектуальний часопис Україна Модерна.]

Але першопочаткове питання залишилося відкритим: як бідним країнам наздогнати багаті? Українським читачам доступні вже декілька відповідей: Менкура Олсона “Влада і процвітання: Подолання комуністичних і капіталістичних диктатур” (Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2007),
Ернандо де Сото “Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше” (Київ: Ніка-Центр, 2009),
Еріка С. Райнерта “Як багаті країни забагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними” (Київ: Темпора, 2014) [1].
І ось в липні 2016 р. українською було опубліковано бестселер Дарона Аджемоґлу та Джеймса Робінсона “Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності” (Київ: Наш формат, 2016).
Книга є результатом п’ятнадцятирічних досліджень обох авторів і опирається на багатий емпіричний матеріал. Здавалося б, автори запропонують ґрунтовну і виважену теорію, як бідним державам наздогнати багаті. На жаль, одразу ж мушу попередити: не варто очікувати від книги надто багато.

Весь зміст тому на 472 сторінки можна викласти в наступних тезах.

1. Слід розрізняти політичні та економічні інститути. Політичні “визначають владу і здатність держави регулювати й керувати суспільством” (ст. 50). Економічні інститути стосуються виробництва.

2. І політичні, і економічні інститути поділяються на інклюзивні та екстрактивні. Інклюзивні економічні інститути – це такі, які “заохочують великі маси людей до участі в економічній діяльності… Щоб бути інклюзивними, економічні інститути мають шанувати приватну власність, неупереджену систему права й надання публічних послуг для створення конкурентного середовища, у якому люди можуть здійснювати обмін і домовлятися. Має також бути гарантія можливості відкривати новий бізнес і обирати свій кар’єрний шлях” (ст. 79). Екстрактивні економічні інститути – це інститути, які мають протилежні властивості, тобто спрямовані на те, щоб відбирати доходи і блага в однієї групи людей на користь іншої (ст. 81).
Інклюзивні політичні інститути – це централізовані та плюралістичні політичні інститути.
Екстрактивні політичні інститути – це політичні інститути, яким бракує або централізації, або плюралізму, або і того, і того (ст. 85).

3. Сталий економічний розвиток властивий лише інклюзивним економічним інститутам.

4. Інклюзивні економічні інститути розвиваються і процвітають в умовах інклюзивних політичних інститутів, причому розвинуті інклюзивні економічні інститути підтримують існування інклюзивних політичних інститутів (доброчесне коло). І навпаки – екстрактивні економічні інститути розвиваються в умовах екстрактивних політичних інститутів, причому екстрактивні економічні інститути підтримують екстрактивні політичні інститути (порочне коло).

5. Екстрактивні політичні та економічні інститути нестабільні і загрожують усьому суспільстві, адже можуть привести до політичного та/чи економічного колапсу.

Такими є основні теоретичні висновки Аджемоґлу та Робінсона. Більшість книги – це ілюстрація до цих тез. Прикро, що наведені авторами емпіричні приклади не є арґументами на користь, а саме ілюстраціями, що їхня теорія працює. Звісно ж, книга є науково-популярною, а тому очікувати від неї серйозних математичних викладок годі (хоча в примітці вони зізнаються, що такий аналіз проводили). Проте і таке “підганяння” фактів під теорію виглядає дивним.

_
Проте почну з найпростішого питання, на яке автори не дають відповіді. Що таке інститути? У тексті це поняття вживається так, наче його значення є зрозумілим усім, а тому додаткових пояснень не потребує. Проте в соціології виділяють п’ять типів визначень цього поняття. Утім, читачам не варто бентежитися: автори не вдаються до складних теоретичних розмірковувань, оскільки слідують Даґласу Норту, який трактував інституції дуже просто – як правила, які керують життям індивідів. Проте Норт усвідомлював усю спрощеність такого визначення, а тому радив розрізняти офіційні та неофіційні інститути. Перші закріплено законодавчо, а другі – мають неофіційний характер. Але обидві групи правил впливають на дії людей. Отже, так виглядає, що Аджемоґлу та Робінсон відштовхуються від такого простого визначення. Але вирішують його спростити – і іґнорують поділ на неофіціні та офіційні, а також навіть не піднімають питання, які різновиди інститутів яким чином змінювати. Проте це важливе питання: ми можемо змінити офіційні інституції, проте це не вплине на неофіційні. Варто згадати лише Україну та її законодавство, яке не виконується, оскільки неофіційні правила залишаються більш інертними. До речі, Даґлас Норт наголошував на цьому: неофіціні правила стійкіші й набагато важливіші. Цікаво, що текст Норта є доступний українською – “Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” (Київ: Основи, 2000). І він набагато коротший від тексту Аджемоґлу та Робінсона: всього двісті сторінок. І в цьому ж тексті наявний приклад, який більш розгорнуто наводять автори “Чому нації занепадають” – щодо Іспанії та Англії XVI ст. і їхнього подальшого розвитку. Проте Норт в основному тексті книги не фігурує – лише один раз в примітках автори пишуть: “У суспільствознавчій літературі є велика кількість досліджень, що стосуються нашої теорії та аргументації… Особливо треба відзначити праці Норта” (ст. 452). Без дефініції ключового поняття “інститут” текст Аджемоґлу та Робінсона втрачає у переконливості, адже незрозуміло, як перевірити коректність їхньої теорії.

Відсутність визначень зіграла з авторами злий жарт. Намагаючись показати унікальність свого підходу до інституційного розвитку, вони зараховують Роберта Патнема до представників культурного підходу. Основний арґумент – той в своїй праці “Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії” (Київ: Основи, 2001) показав, що соціальний капітал є основою для успішного економічного розвитку. На жаль, автори, по-перше, неуважно читали Патнема, а по-друге, не розуміють власного визначення інституцій. Патнем разом з італійськими колегами виявив, що успішне функціонування політичних інституцій в Італії залежало від існування подібних інституцій в минулому. На півдні Італії традиції самоврядування відсутні, а тому і демократія працює слабко. І зовсім протилежною є ситуація на півночі Італії. Звісно, Патнем розумів, що складно встановити безпосередній зв’язок між середньовічним самоврядуванням міст Північної Італії та успіхом реформи самоврядування в 1970-х рр. Проте якщо для цього ввести поняття “соціальний капітал”, то справа стає зрозумілішою: тривалі практики самоврядування в Середньовіччі породили культуру, яка сприяла горизонтальним соціальним контактам, що давало результати і через декілька століть. Чи це суперечить позиції Аджемоґлу та Робінсона? Ні, адже вони самі пишуть, що “рівень довіри громадян … є результатом дій інститутів, а не окремою причиною” (ст. 63).

Якщо ж змиритися з теоретичною плутаниною в тексті Аджемоґлу та Робінсона, то залишається безліч запитань до емпіричного матеріалу. По-перше, автори скромно пишуть:

“Ми, навпаки, запропонували просту теорію й використали її для пояснення основних аспектів економічного й політичного розвитку в усьому світі від часів неолітичної революції” (ст. 414).

Автори не враховують одного: від часів неолітичної революції економічний розвиток відбувався нелінійно. І економічне зростання в більшості випадків було екстенсивним, а лише після XVIII ст. стало інтенсивним, тобто базованим на інноваціях. І найголовніше, поки промислова революція не почалася, ніхто не знав, що вона можлива. Зате коли вона відбулася в Англії, всі країни захотіли її наслідувати. І їхній розвиток вже відбувався зовсім інакше, бо вони бачили ціль, до якої прагнули. Одразу ж зазначу, що цю тезу висловив Ерик Гобсбаум у праці “Вік революцій 1789-1848”, яку автори не згадують. Проте чи буде спрацьовувати теорія Аджемоґлу та Робінсона в доіндустріальних суспільствах?

По-друге, чи можна повністю іґнорувати культуру в аналізі економічного розвитку? В “Чому нації занепадають” Аджемоґлу та Робінсон зазначають, що промислова революція розвивалася так успішно, бо опиралася на виробничі новації. Останні опиралися на науковий розвиток. І ось тут виникає питання: чому сучасні природничі науки виникли в протестантських країнах? На це питання дав відповідь в 1904 р. Макс Вебер, прив’язавши науку до протестантської етики: згідно з нею наукове пізнання не розчакловувало світ, а навпаки – дозволяло краще зрозуміти велич Творця. Таке розуміння наукової діяльності випливало з поняття beruf – покликання і професії. Звісно, Макс Вебер торкнувся цього питання побіжно, але існує ґрунтовна робота Роберта Мертона, присвячена перевірці цієї гіпотези (видана ще в 1938 р.).

Навіть якщо винаходи не були такими важливими для розвитку промисловості, слід врахувати іншу річ (про яку також писав Макс Вебер): на початках більша ефективність капіталізму була спричинена не новими знаряддями праці, а кращою організацією виробничого процесу. Завдяки чому це відбувалося? Вебер вважав, що причина в подоланні традицій. Отже, в культурному розвитку? Адже сумнівно, що інклюзивні політичні інститути змінювали уявлення про те, як краще виробляти пряжу чи обробляти землю. Варто пригадати типологію капіталізмів Макса Вебера. Адже якщо капіталізм – це діяльність, спрямована на отримання вигоди, то можна говорити і про “політично орієнтований” капіталізм, коли одна група визискує іншу з допомогою держави (через систему податків, кріпацтва тощо), “авантюрний” капіталізм, який опирається на грабіжницькі вилазки і торгівлю, торговий капіталізм, який опирається виключно на торгівлю. І буржуазний промисловий капіталізм, який і є капіталізмом в сучасному розумінні цього слова, тобто опирається на процес виробництва. Чи можна порівнювати ці види капіталізму – і шукати спільні закономірності їх розвитку. Так, без сумніву. Але чи не варто також знайти і особливості останнього, адже саме його намагаються розвивати сучасні держави. В цьому аспекті теорія Аджемоґлу та Робінсона мала б бути детальнішою.

На користь необхідності враховувати культуру в економічному розвитку наведу ще один арґумент. Автори розбирають історію Древнього Риму, щоб показати, як поступове руйнування інклюзивних політичних інститутів призвело до руйнування і інклюзивних економічних інститутів, чим призвело до економічного та політичного занепалу Риму. По-перше, в тексті багато помилок, які засвідчують, що автори не дуже розбираються в історії Риму. Зокрема, вони вважають, що Каракалла в 212 р. н.е. поділив все населення Риму на різні категорії громадян з різними правами, хоча було якраз навпаки – всі вільні мешканці Римської імперії отримали статус громадян Риму. До того в Римі були різні рівні громадянства, де “громадянин Риму” був найвищим щаблем, доступним лише населенню Італії (південнішої Рубікону). По-друге, автори переконані, що в епоху імперії плебеїв змушували до постійної роботи, час-від-часу даючи їм розваги. Насправді, плебеї в той час – це пролетарі, тобто громадяни Риму, які не мали землі, але не могли бути продані в рабство, бо були громадянами Риму. Через це вони завжди становили проблеми для влади Риму, адже мали права громадян Риму, але не мали засобів до існування. Щоб їх задобрювати, римська влада (чи Сенат, чи імператори) роздавала безплатний хліб, а також робила безплатні бої гладіаторів. І пролетарі так і оформлювали свої вимоги – криками “Хліба і видовищ!”. Чому вони не вдавалися до підприємницької діяльності, адже вони могли це робити? Тому що праця – це заняття рабів, а не вільної людини. Отже, чи можна повністю іґнорувати культурний фактор в розвитку економіки?

Якщо ж це пояснення є хибним, тоді як Рим міг розвиватися, опираючись на рабську працю? Отже, є певний рівень екстрактивності, який дозволяє досягати сталого розвитку? Чи інакше – інклюзивність має охоплювати частину суспільства, а решта може далі перебувати в “рабстві”, тобто жити в екстрактивних інститутах?

Це підводить до третього недоліку книги – ідеалізованого опису капіталізму. Автори не згадують жодної експлуатації, жодної нерівності. Лише вільний ринок і свобода підприємницької діяльності. В примітках лише один раз згадується Імануіл Валерстайн, проте автори навіть не вважають за потрібне з ним дискутувати. Хоча посеред тексту виникає питання: якщо в Англії все так чудово з інклюзивними політичними та економічними інститутами, то навіщо колонізовувати Індію та Африку? І головне, як англійці, які підтримують інклюзивні політичні та економічні інститути в Англії, запроваджують екстрактивні політичні та економічні інститути в колоніях? Як можлива така двоїстість? Якраз на ці питання дає відповідь Валерстайн: експлуатація. Існують країни центру, які займаються промисловим виробництвом, є країни периферії – які постачають сировину центру, а потім споживають вироблену там продукцію. Саме так центр і багатіє. І це дозволяє зрозуміти, чому “інклюзивні” в Англії промисловці такі “екстрактивні” в Африці. Звісно, інститути відкидати не треба: Іспанія в XVI ст. мала величезні і багаті колонії, проте не змогла скористатися з цього багатства так, як це зробила Англія. Проте й ігнорувати колоніалізм не варто. Автори самі наводять приклад, як в ХVIII ст. індійський текстиль був якіснішим та дешевшим, ніж англійський. Проте підприємці з Англії з допомогою інклюзивних політичних інститутів добилися введення високих мит на індійську продукцію, чим змогли захистити свій ринок, а потім і силовими методами знищили індійське виробництво. Що ж, цілком очікувано для логіки колоніалізму та капіталізму в теорії Валерстайна. Але як це вписується в теорію Аджемоґлу та Робінсона? В книзі є ще приклади того, як голландці знищили виробництво спецій в Індонезії — силовим способом, просто спалюючи села і знищуючи їхнє населення. Відповідно, виникає питання: чи розвиток “інклюзивного” капіталізму в Європі не відбувався завдяки “екстрактивному” колоніалізму в Азії та Африці? [2]

Підсумовуючи.
Рецепт книги простий: розвивайте демократію — і прийде економічний розвиток. Більше нічого не треба. “Як діяти в цих умовах з тиском більш розвинених країн? Як долати глобальну нерівність?” – автори цим не переймаються.
Хоча французький економіст Тома Пікетті показав, що в умовах сповільнення економічного розвитку багатство починає концентруватися в руках тих, хто вже є заможним. Саме цьому присвячена його книга “Капітал у ХХІ столітті” (Київ: Наш формат, 2016). Це пояснює, чому країні “золотого мільярда” багатішають з кожним роком, а всередині цих країн багатішають вже заможні верстви.
Є ще й інше питання, яке задає Ерік Райнерт: чому одні і ті ж види роботи оплачуються в різний спосіб в різних країнах? Адже обсяг роботи всюди однаковий, як і необхідні професійні кваліфікації. Чи це має стосунок до ситуації всередині країни, чи слід враховувати міжнародні економічні процеси? На жаль, в теорії Аджемоґлу та Робінсона ці питання просто опускаються. З тексту складається враження, що ринок відкритий для всіх, просто деякі країни не вміють цим скористатися – через брак відповідних інститутів.
Інший сумнів ставить теорію Аджемоґлу з ніг на голову. Автори знаходять приклади успішного розвитку на основі інклюзивних економічних та політичних інститутів (Рим та Венеція, сюди можна додати Античну Грецію), проте констатують, що з часом вони перейшли до екстрактивних політичних та економічних інститутів. Отже, чи не означає це, що будь-який розвиток на основі інклюзивних інститутів рано чи пізно завершується встановленням екстрактивних інститутів? Адже наразі історія не знає жодного суспільства, що маючи інклюзивні інститути, змогло їх зберегти: античні Рим та Греція перейшли до авторитарних форм (чи імперія в Римі, чи епоха еллінізму в Греції), Венеція також зійшла до олігархії. Цей процес тривав століттями, але врешті-решт екстрактивні інститути перемогли. Західний світ демонструє сталий розвиток протягом двох століть. Чи це означає, що наближається “занепад Заходу”? І ріст популізму в політичному житті західних краї вказує на дрейф в бік екстрактивних політичних інститутів?

Повертаючись до теорії Аджемоґлу та Робінсона. Чому автори оминають питання культури та експлуатації, пропонуючи читачам просту, майже примітивну теорію? Вони самі дають відповідь:

“Будь-яке складне соціальне явище … має безліч різних причин, змушуючи більшість суспільствознавців уникати однопричинних, простих і широко застосовних теорій і замість них шукати різні пояснення досить схожих наслідків, що настають у різний час і в різних регіонах. Ми, навпаки, запропонували просту теорію й використали її для пояснення основних аспектів економічного й політичного розвитку в усьому світі від часів неолітичної революції. Наш вибір мотивований не наївною вірою в те, що така теорія може пояснити все, а сподіванням, що вона має дати нам змогу зосередитися на паралелях, інколи за рахунок абстрагування від багатьох цікавих деталей” (ст. 414).

Отже, пропонована теорія не є спрощеною, вона просто абстрагується від цікавих деталей, щоб знайти головне. Щоправда, як було показано вище, цими цікавими “деталями” є це культура та нерівність. Тобто теорія Аджемоґлу та Робінсона іґнорує дві важливі змінні, які мала б включити до своєї моделі. Крім того, вона пропонує схему, викладену ще 26 років тому Нортом: розвивайте державу, яка має ґарантувати права власності, мінімізувати трансакційні витрати – і капіталізм буде розвиватися. Причому, що в Норта схема набагато складніша, ніж в книзі “Чому нації занепадають”. Як збудувати таку державу – це питання, на яке Норт в тексті книги “Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” не дає відповіді. Проте автори “Чому нації занепадають” – так само.

Отже, чи варто читати цю книгу? Дивним висновком буде відповідь “так”. Адже робота Аджемоґлу та Робінсона дає загальний огляд інституційного підходу до економічного розвитку, а також пропонує певний емпіричний матеріал на своє підтвердження. А це вже немало – відштовхуючись від цього можна критикувати чи навпаки шукати арґументи на користь цієї теорії. Та й загалом, варто знати, що є бестселером на Заході, якими є останні тенденції в економічній науці. Але при цьому пам’ятати, що існують інші теорії та пояснення, а тому продовжувати самоосвіту.

…

[1]. На сайті видавництва вказано, що книга вийшла в 2015 р. І в книгарнях зараз доступні видання лише з того ж року, проте в моїй особистій бібліотеці є ця ж книга, на якій зазначено рік публікації 2014.

[2] Автори лише один раз в тексті згадують про це протиріччя, але дуже побіжно: “Тоді як в Англії прибутки від работоргівлі допомагали збагатитися тим, хто протистояв абсолютизму, в Африці вони допомагали створювати й зміцнювати абсолютизм” (С.177). Поза цим в тексті подібні суперечності в розвитку капіталізму не згадуються.