Андрій Пишний, Банкір, голова правління Ощадбанку

Ці тези я мав виголосити на Другому форумі фінансової інклюзивності, який крок за кроком стає традиційним для України і проходить спільно з нашими міжнародними партнерами. Утім, з об’єктивних причин бути там не зміг. Але тему інклюзивності в широкому розумінні (не тільки фінансовому) вважаю провідною ідеєю, яка може надати українському суспільству шаленого імпульсу до розвитку і зростання. Тож ділюсь своїми міркуваннями тут.

Попри декларації курсу на ЄС і НАТО, гучні заяви щодо наміру боротися з корупцією та створювати сприятливий інвестиційний клімат для бізнесу і навіть «державу в смартфоні», в підсумку так чи інакше нам доведеться створювати суспільні інклюзивні інститути. Політичні й економічні.

І тут я повністю погоджуюсь з британським економістом та політологом Джеймсом Робінсоном, що немає жодних об’єктивних причин, аби Україна не могла жити так само заможно, як Америка чи Канада, окрім однієї суб’єктивної причини — відсутності в Україні інклюзивних інститутів.

Далі в своїй відомій і популярній книзі «Чому нації занепадають?» він зазначає, що інклюзивні економічні інститути заохочують якомога більшу масу людей до участі в економічній діяльності.

Ну, й традиційно, такі інститути мають шанувати приватну власність, неупереджену систему права (незалежні суди) й надання публічних послуг для створення конкурентного середовища, у якому люди можуть здійснювати вільний обмін, відкривати і розвивати свій бізнес, домовлятися і заробляти, створюючи товари і послуги. За принципом — інвестуй, запроваджуй інновації, заощаджуй.

Усе це дуже приваблива теорія, поки ти не почнеш її втілювати в практику. Адже, як каже американський екс-радник з міжнародної політики президента Буша-старшого Річард Хаас, 90% роботи в державному секторі зводиться до імплементації. Розробка і вибір стратегії важливі, але найбільше значення має її реалізація. Або, як казав колись мені батько (і це чиста правда, перевірена життям) — якщо ти по-справжньому щось хочеш зробити, то знаходиш всі можливості, а якщо просто хочеш побавитись і покинути — знайдеш безліч беззаперечних причин.

Тепер повернемося до українських реалій.

Серед усіх напрямків перетворень після Революції Гідності, як на мене, Україна найбільш суттєво просунулася у фінансовій інклюзії. Ба навіть більше — здійснила тут справжній прорив.

Як відомо, у світі найвищий рівень фінансової інклюзії в країнах Скандинавії, де практично відсутня готівка, де найвищий ВВП на душу населення, найвищі соціальні гарантії і навіть індекс щастя найвищий. Це і є так звана «держава в смартфоні». Серед пострадянських країн в цьому напрямі найуспішніша Естонія.

А що ж в нас?

Частка безготівкових розрахунків за обсягом операцій із платіжними картками в Україні в першому кварталі цього року сягнула 50%, при цьому вісім із 10 операцій — безготівкові. Такі дані Нацбанку. Це на 5 процентних пунктів більше у порівнянні з підсумками 2018 року (45%).

Нагадаю, що на початок довоєнного, 2013 року, частка безготівкових розрахунків в Україні становила лише 12,4%.

Усе це верхні цифри. Вершки, так би мовити.

Але за ними стоїть масштабна і титанічна робота (та сама вище означена імплементація) всієї української банківської системи, зокрема державного банківського сектора, який натепер складає більше 50% активів всієї банківської системи. А в державному банківському секторі ця імплементація відбувається завдяки модернізації Ощадбанку.

Чому? Тому що 5 років тому він був найбільш архаїчним з точки зору технологій. З точки зору рітейлу, роздрібної філійної мережі, яка була найбільша серед учасників ринку за кількістю відділень, але найменш ефективна з точки зору прибутковості, технологічності і якості банківських послуг та продуктів. Якщо простими словами, то це було найслабше місце банківської системи.

Ми модернізували філійну мережу, зробивши її більш інклюзивною. Створили другий в країні за кількістю онлайн-банкінг, в якому вже зареєстровано 3,6 млн клієнтів. Із 2,5 тисяч діючих натепер відділень банку (а 5 років тому їх було більше 5 тисяч) 621 відділення нового формату. Серед нових 20 відділень інклюзивні – перші в Україні і в Східній Європі, де серед інших клієнтів можуть вільно обслуговуватися клієнти з інвалідністю. З нуля в банку було створено 474 зони самообслуговування, які працюють в режимі 24/7 — цілодобово без вихідних. І багато чого іншого.

5 років тому 80% операцій клієнтів роздрібного сегменту відбувалася в касах відділень і тільки 20% в дистанційних каналах. Тепер ситуація обернено пропорційна: 87% операцій здійснюються через дистанційні канали і лише 13% через каси.

І це далеко не вся картина. Ми, наприклад, першими стали запроваджувати на транспорті інноваційні cashless-платіжні рішення (Київський метрополітен, фунікулер, швидкісний трамвай, столична кільцева електричка, експрес Бориспіль-Київ, муніципальний транспорт у Львові, Житомирі, Тернополі, Мукачеві, Чернівцях, Івано-Франківську, Чернігові і Краматорську). Тепер у всіх цих містах можна розрахуватися за проїзд в один дотик карткою, смартфоном чи іншим платіжним носієм.

І все це я згадую не для того, щоб похвалитися, а щоб бодай трішки дати приблизну уяву, як створюються інклюзивні фінансові інститути на практиці і який час і обсяг роботи за цим процесом стоїть.

Так, у нас ще багато проблем, які ми маємо вирішити. Перехід на єдине МФО чого лише вартий. Простими словами — це перехід на єдину ІТ-платформу. Адже раніше банк мав одночасно 300 таких платформ. Це була повна феодальна роздрібненість, на якій було годі збудувати універсальну централізовану систему. А ще в нас багато часу, енергії і ресурсів забирає старий токсичний кредитний портфель, який досі тисне і псує нам картину нових здобутків…

Але я, знову ж таки, не про це.

Я про інклюзивні інститути в державі, а точніше про трансформацію діючих неінклюзивних інститутів, тобто інститутів, які перерозподіляють ресурси на користь однієї (вузької) групи людей за рахунок іншої (більшості громадян), в справжні інклюзивні інститути. Тобто — в інститути, від яких ви́грають усі.

Фінансова інклюзія — це дуже важлива, але лише фінансова складова загальної суспільної інклюзії. А інклюзивна країна чи інклюзивна держава — це результат роботи всіх стейкголдерів: держави (парламенту, уряду, президента), громадянського суспільства і бізнесу. За підтримки наших міжнародних партнерів, звісно, щоб використати принагідно кращі зарубіжні практики, а не вигадувати свого велосипеда.

Ловлю себе на думці, що Ощад відноситься одразу до всіх цих трьох категорій. Ми державний банк, ми представники банківського бізнесу і ми ж 30 тисяч активних громадян, в тому числі громадських активістів і волонтерів.

До того ж, ми співпрацюємо з міжнародними фінансовими організаціями в питаннях нашої трансформації (МВФ, ЄБРР, Міжнародна фінансова корпорація, Франкфуртська бізнес-школа, ін.). Маємо кейс змін.

Чи можна його використати у масштабах 40−45-мільйонної країни? Гадаю, що на такому макрорівні все набагато складніше. Утім в кінцевому результаті, знаю з досвіду, все прийде до одного-єдиного — створення цільової моделі інклюзивної держави і втілення її в життя.

А щоб втілити, доведеться реалізувати десятки, а може й сотні тисяч проектів, залучити неймовірні ресурси, найголовніший з яких — люди або, як прийнято казати в нас — економістів і фінансистів, — людський ресурс чи людський капітал. Найдорожче, що в нас є. А інклюзія — це і є якраз (і насамперед) про людей і для людей.

Саме тому, переконаний, інклюзивна держава як стратегія — це те, що точно нас єднає задля майбутнього, назавжди виводячи в єдиний простір співпраці з наших вузьких ідеологічних, регіональних і корпоративних гетто минулого.

_
Оригінал на сайті порталу НВ.